І знову я беруся за перо
Світлана
Щось так хвилює і тривожить,
Що навіть у словах не передати.
Здається, вже було усе,
Що може здивувати.
Проте, аж зовсім це не так,
Бо в світі стільки всього неосяжного,
Прихованого, невідомого та незалежного.
Як от, людська душа:
Вона така чутлива,
І їй підвладні усі почуття,
Вона піддається усякому впливу,
Що втілений в слово "життя".
Здавалося б, що нам про все це сказати?
Розум - хазяїн у кожного свій.
Єдина межа: неможливо спитати у нього поради,
Коли у душі іде бій.
І хочеться так, щоб було як ти хочеш,
Але в силу різних причин
Зробити цього ніяк ти не можеш,
Ні на який не здатен учин.
Себе заспокоюєш: "Час все лікує,
Сльозу не пускай на чоло!"
А серце у відповідь тільки сумує,
Як тільки згадає,
Що вчора було.
Та віриш, що все ще повториться,
Буде неначе у сні.
Що він і усе, що навколо
Належатиме тільки мені!
Ну, що ж, зачекаю до завтра,
Чи, може, до того, коли прийде час.
Щоб стало усе як у радісній казці
Для мене! Ні, краще для нас!
Я перетворююсь…
Вранці, коли я прокинулась,
Життя прекрасне
(враження від новели Ф. Кафки "Перевтілення")
Щось дивне в мені відбулося,
Неначе щось у мене вселилося:
Чужі руки, і тіло, й волосся.
Боже! Невже це не мариться?
Навколо світ обертається,
Зараз зі мною щось діється,
Щось невгамовне й незвідане.
Містика з тілом не радиться -
Біль. І душа вся кричить!
Навіть якщо десь Це славиться,
Я ж - ненавиджу цю мить!
Хай це прокляття десь згине,
Всесвіт свій стан поверне,
Мрія хай в небо полине,
Горе й біду відверне!
Пізно. Я вже перевтілилась.
Розум подобу прийма,
Стати на ноги насмілилась,
Мабуть, не зняти клейма.
Що ж, я погоджусь на муку,
Тільки б сім'я прийняла!..
Ні, я приймаю й розлуку,
Потвора не гідна тепла.
Мелодія грому і звуки дощу -
Прекрасні загадки природи.
Чудова природа у сонячні дні,
І навіть у сіру негоду.
Так добре, так хочеться жити тобі
В вісні, наяву, і у мріях,
У вірші, у пісні, в буденних словах,
Жити в звичайній надії!
Так хочеться, щоби забути про все.
sveta-zolotashko@meta.ua
