ЕССЕ
Дуже люблю ходити пішки. Особливо тоді, коли навколо не місто, не засилля асфальту, якого так бракує на центральних вулицях багатьох сіл в Україні… Ідеш собі, думаючи про щось своє, оминаєш плями талої води й починаєш помічати, що повз тебе проїжджають такі самі брудні автомобілі. Той або та, хто дивиться на тебе трохи зверхньо з вікна солідного джипа чи скромної малолітражки, навряд чи зрозуміє таємну втіху самотнього пішохода. Що вони встигають побачити зі своїх сталевих коробок, дихаючи мертвим повітрям кондиціонера? Автомобільні пахощі, згоден, по-своєму прекрасні, хай навіть розбавлені стійким одеколоном чи якимось ароматизатором, але все-таки це штучний комфорт. Сіре важке небо викликає стійку нелюбов до всього банального, лапатий сніжок потроху змінюється дрібним дощиком, вітерець приносить з лісу якісь незрозумілі відтінки запахів. І все це таке справжнє! Десь у підсвідомості з'являються неясні абриси вогнища, якоїсь дичини, що смажиться на ньому, людей, з якими тобі тепло й затишно, незважаючи на погоду. Здається, ніздрі лоскоче аромат смаженого над відкритим полум'ям м'яса, смак якого знаю тільки завдяки особистому досвідові смаження шашликів, а в роті - відчуття гарячого, мов лава, солодкого чаю. Пробую закурити, та цигарка здається вже зовсім недоречною тут, на свіжому повітрі, такою ж недоречною, як і в церкві. Матінка-природа… Вперше в житті, загасивши недопалок, ховаю його до кишені - він тут також зовсім чужий. Дивне відчуття. Джинси знизу зовсім брудні, черевики, що за описом,не повинні пропускати воду, хлюпають нещадно, але мені чомусь зовсім не холодно. Пахне якоюсь травою, корою дерев і ще чимось дуже знайомим. Може, це пахощі весняної землі, що потроху прокидається від зимового сну? Хтозна. Але я знаю точно:за тими сірими хмарами - хай не сьогодні , хай завтра чи через тиждень - таки з'явиться голубе небо і переможно засяє сонечко. Жовте над голубим. Як на тому справжньому українському прапорі, який ми випадково перевернули. Може, тому й усе наше життя якесь трохи "догори ногами"? Дивіться, люди - весна…
Усі ми живемо серед людей. При цьому часто навіть не здогадуємося, хто наші сусіди, хоча й вітаємось із ними кожного дня. Звісно, якщо людина більш-менш відома, ми щось чуємо про неї, можемо щось прочитати про її життя. Але і в цьому випадку лише зрідка замислюємося над тим, чим вона переймається, що любить… Кожен із нас - житель міста чи району, молодий чи старий, чиновник чи службовець, спортсмен чи фермер - у першу чергу особистість, людина з власними смаками та поглядами на життя. В кожному з нас, незалежно від професії чи способу життя, - цілий світ, в якому завжди є місце справжній дружбі, мріям, бажанням… Ми живемо, зосереджуючись на власних проблемах, піклуємося про наших рідних. Ми різні - виховані й не дуже, відповідальні чи навпаки, але всі ми - люди, всі ми - частинка громади, яку можна назвати одним словом - українці. І я хотів би, щоб ми почали усвідомлювати себе саме громадою України, а не просто її мешканцями. Звичайно ж, кожен населений пункт - це сторінка історії нашої громади, долі сотень людей, специфічні проблеми та питання. Все це правда. І те, що в кожного з нас бувають якісь особисті негаразди, - також правда. Та ще й у наш час, такий непростий з усіх точок зору. У світі - економічна криза, "європейська мрія" виявилась не такою вже й привабливою, а примара чергової війни у якійсь там Перській затоці все більш схожа на реальність. Ми давно переконалися в тому, що світові події знаходять відгук не тільки в Україні як суб'єкті міжнародних відносин, але й у нас - отут, на базарі. Світ виявився не дуже великим, і кожного з нас найбільше цікавить своє місце в цьому світі. Тільки от живемо ми якось відокремлено один від одного, а значить, відокремлюємо себе й від світу. Невже так важко зайвий раз заїхати до старенької мами, знайти час зустрітися з братом чи сестрою, спитати в дитини, про що вона мріє, а в сусіда, чи не потрібна йому якась допомога? І ми станемо небайдужими одне до одного. І не буде чужих дітей у наших дитбудинках. І не буде думати старий, що нікому він не потрібен, якщо Господь дав йому пережити власних дітей. Хтось перестане заглядати в пляшку чи шукати наркотичного зілля. А хтось просто залишиться жити для нас. І світ зміниться. Обов'язково.
Можна по-різному ставитися до людей. Але є одна істина: до їхніх політичних поглядів - так, саме поглядів - треба ставитися толерантно. Щоб не зачіпати тих струн душі, котрі в кожного з нас відповідають за честь, совість, правду, почуття власної гідності і співчуття… Які, до біса, політичні "переконання"? В кого? Чи взагалі можна переконати в чомусь людину, яка відстоює інтереси, скажімо, партії "Х", тому що має зиск саме завдяки членству в ній? Чи навпаки, фінансується партією "Y" і благополучно працює на її благо за оте фінансування? Або вдає з себе опозиціореволюціонера, "відкрито й чесно" виступаючи "проти" завдяки матеріально-грошовій допомозі партії "Z"… Ото й усе. Чого б це, питається. я почав писати про це тут? Справа не в політиці. Ми живемо поза нею, хоча щось-таки політичного в нашому існуванні є - хоча б тому, що всі ми є потенційним електоратом, тобто виборцями. Або тому, що всі ви, шановні читачі, ви всі - також виборці… І хочемо ми того чи ні, а в політиці беремо участь хоча б тому, що живемо за наслідками отої політики, яка починається з виборів до сільради, а закінчується обранням чергового президента держави. Кого і як ми обираємо, про що потім жалкуємо - говорити не варто. Хоча б тому, що кожного разу нічому не вчимося - отака віслюча впертість… Прости нас, Боже, і за те, що просимо, і за те, що отримуємо.
Але про що це я? Може, не так вже й важливо, які в тебе політичні погляди (не переконання!). Може, насправді важливо вважати себе самого патріотом рідної землі і при цьому щиро вірити в те, що хтось має право думати не так, як ти?
"Люблю яблука, Лондон і тюльпани", - сказала якось слова героїня одного з моїх матеріалів. Цікаве поєднання, чи не так? Буквально наступного дня один молодик з групи студентів, які активно обговорювали щось, на вищезгадану кимось із них оту фразу про Лондон і яблука на повному серйозі відповів, знизуючи плечима: "А я люблю борщ, чорнобривці та Україну".
І це в кожному з нас перемогти нереально.
Усі ми живемо серед людей. При цьому часто навіть не здогадуємося, хто наші сусіди, хоча й вітаємось із ними кожного дня. Звісно, якщо людина більш-менш відома, ми щось чуємо про неї, можемо щось прочитати про її життя. Але і в цьому випадку лише зрідка замислюємося над тим, чим вона переймається, що любить… Кожен із нас - житель міста чи району, молодий чи старий, чиновник чи службовець, спортсмен чи фермер - у першу чергу особистість, людина з власними смаками та поглядами на життя. В кожному з нас, незалежно відпрофесіїчи способу життя, - цілий світ, в якому завжди є місце справжній дружбі, мріям, бажанням… Ми живемо, зосереджуючись на власних проблемах, піклуємося про наших рідних. Ми різні - виховані й не дуже, відповідальні чи навпаки, але всі ми - люди, всі ми - частинка громади, яку можна назвати одним словом - броварчани. Безумовно, так є і в інших районах України, але я хотів би, щоб ми почали усвідомлювати себе саме громадою України, а не просто її мешканцями. Звичайно ж, кожен населений пункт - це сторінка історії нашої громади, долі сотень людей, специфічні проблеми та питання. Все це правда. І те, що в кожного з нас бувають якісь особисті негаразди, - також правда. Та ще й у наш час, такий непростий з усіх точок зору. У світі - економічна криза, "європейська мрія" виявилась не такою вже й привабливою, а примара чергової війни у якійсь там Перській затоці все більш схожа на реальність. Ми давно переконалися в тому, що світові події знаходять відгук не тільки в Україні як суб'єкті міжнародних відносин, але й у нас - отут, на базарі. Світ виявився не дуже великим, і кожного з нас найбільше цікавить своє місце в цьому світі. Тільки от живемо ми якось відокремлено один від одного, а значить, відокремлюємо себе й від світу. Невже так важко зайвий раз заїхати до старенької мами, знайти час зустрітися з братом чи сестрою, спитати в дитини, про що вона мріє, а в сусіда, чи не потрібна йому якась допомога? І ми станемо небайдужими одне до одного. І не буде чужих дітей у наших дитбудинках. І не буде думати старий, що нікому він не потрібен, якщо Господь дав йому пережити власних дітей. Хтось перестане заглядати в пляшку чи шукати наркотичного зілля. А хтось просто залишиться жити для нас. І світ зміниться. Обов'язково.
Канікули - то свято. Безперечно! Хай там що - я пам'ятаю власні канікули - вони ніколи в мене не проходили однаково - завжди було щось нове - як не синці, так враження. Так чи інакше, зараз школи стоять незвично тихими і весь отой шкільний ґвалт вилився на вулиці. Тепер саме тут дітей все більшає, а машин - не меншає. Шановні мешканці України! Звертаюся до вас усіх. Будь ласка, якщо бачите дитину, яка хоче перебігти вулицю на червоне світло, дитину, яка лізе через паркан новобудови чи ще до якоїсь халепи - не стійте осторонь! Якщо вам закортіло зустріти весну на природі - не вважайте за грубість - будьте толерантними. Слідкуйте? як і що говорити - бо ж поруч із вами можуть гуляти ті, хто для кого ваша поведінка виявиться прикладом… Невже комусь під сиву старість буде приємно почути щось образливе чи відчути на собі грубу підошву черевика, зробленого за тією молодіжною модою, яка буде тоді? Ми з'являємося у цей світ майже однаковими - і водночас такими різними. І ця "різність" з роками все більше віддаляє нас одне від одного. А разом з тим - віддаляє від нас і власних дітей. Що вже казати про чужих… Може, є-таки сенс зупинитися на хвилинку і придивитись, чи не йде поруч із тобою на зовсім непомітний їй самій ризик чиясь дитина? Бо врятувати одне маленьке життя - не менш важлива справа, ніж привести його в наш непростий світ.
Кожен із нас вважає себе людиною розумною та розважливою. Хіба ні? Ніхто ж просто так не зізнається, що в якийсь час чогось елементарно не второпав. І все-таки нас дуже легко обдурити, і ми ще довго потім розмірковуємо: як же таке могло статися? Мільйони випадків, тисячі варіантів, море прикладів… А що -з вами або вашими сусідами нічого подібного не траплялося? Не може бути! Старенька в селі віддає чемній жінці "з соцзабезу" останні копійки або платить за завезення якогось "безкоштовного" шиферу і сидить голодна, поки не приїде син чи дочка. І боїться розказати хоч щось, бо ж "діти будуть лаяти". Дівчина знімає каблучку і віддає ворожці у відчайдушній спробі "повернути" коханого, а вдома, рюмсаючи, не може згадати навіть кольору очей аферистки. Серйозний чолов'яга реєструє віртуальний офіс у нікому невідомій соцмережі, де "вже отримав" тисячу доларів при реєстрації і навіть… побачив їх на "власному" інтернет-рахунку. От тільки згодом виявляється: для того, щоб ті віртуальні тисячі забрати, треба заплатити сто, двісті або й п'ятсот цілком реальних "американських президентів". І платить. І мовчить. Солідна домогосподарка брала участь у якомусь "опитуванні", про яке давно забула. І раптом поштою приходить поцяцькований лист: "ВИ ВИГРАЛИ АВТО! Можете отримати й грошовий еквівалент - 125000 грн! Щоправда, перед жеребкуванням треба купити щось із каталогу "всього" на 500 грн." Увага: ПЕРЕД ЖЕРЕБКУВАННЯМ!!! Тобто ваш виграш іще зовсім не ваш… А скільки таких п'ятисоток отримає "лохотронщик"? І якщо справді надішле якийсь непотріб за ваші кровні - вам вже якось і незручно буде протестувати. Все. Крапка. Так і буде. До того часу, коли кожен - кожен (!) не перестане слухати їх. Не перестане вірити кому попало. І, найголовніше - не перестане мовчки переживати все в собі. І хай міліція так нікого й не знайде - ви ж самі винні в тому, що дали можливість вас "кинути". Але чим більше наших заяв буде в міліції, та ще й з описом "лохотронщиків", тим менше буде в них шансів і бажання працювати на території Броварів і району. І не мовчіть, якщо вас ошукано. Нехай люди знають, як це сталося, бо прийомів хоч і багато, але не так багато "схем". І той, хто вчора сміявся над вами, завтра, напевно, скаже "дякую". Хоча б за те, що на одного потерпілого стало менше.
На всій планеті люди п'ють. Кажуть, навіть, українці п'ють більше за інших. Я маю на увазі не воду - без води людина жити не може взагалі. Ну, за винятком, може, йогів якогось вищого рівня. Та й ті інколи, кажуть, дозволяють собі склянку водички. Це - брехня. Коли ми збираємося щось відсвяткувати, або ж десь "посидіти" із друзями, нам аж ніяк не вистачить того, про що в якомусь російському фільмі сказав хтось "нам по сто п'ятдесят и пончик". І ми не заливаємося пивом з ковтком шнапсу під смажені сухарики. І не сидимо годинами, "приймаючи" як англійці, один 30-грамовий "дрінк" їхньої самогонки 42 градусів (сміх) кожних десять хвилин на протязі шести годин із безкоштовними горішками… Ми в усьому змістовні та ґрунтовні. Яка у нас випивка хоча б без сала, хліба, солоних огірків та капусти? Це ще я про ковбасу не згадав, та й про сир з картоплею також. Бажано, щоби і водичка на столі була холодненька. Так-от, не про воду. Великий піст закінчується, і ті, хто не балував себе м'ясом та сальцем, пив саму воду та узварчики, не кажучи вже про інших грішних, готовляться до Великодня. Про те, що для православних це, може, найбільше свято - писати на буду, це й без мене всі розуміють. Та от часто-густо люди не розуміють іншого - "празник" - це зовсім не привід "накривши поляну", дати волю власним інстинктам понаїдатися та понапиватися. Звісно, традиції з діда-прадіда аж навіть "за" те, щоб після освячення кошика прийти додому, порізати м'ясо із ковбаскою, "поцокатися" крашанками, та випить чарку. Питань нема. Але ж згадаймо: "що занадто…" Одне слово, було у мене особисто таке от святкування. Та ще й після справжнього "суворого" посту. Як я чекав цієї миті, коли за накритим святковим столом на мене чекали троє чи чотири салати, звісно, із майонезом, сальце, м'ясо холодець та горілочка… Ні, насправді і випито було не так, щоб… Але ота "гримуча смесь" смажених та жирних страв на голодний шлунок та ще й із випитим… Кайф був іще той. В результаті - три дні бідував на сухариках із чаєм, плюс потроху уминав крашанки і рисову кашу. Свято явно не вдалося. Тому, гадаю, в усьому потрібно мати якусь міру, до столу робити кілька "підходів", налягати на щось легеньке, та й пити не чарками, а "половинити". Не треба крайнощів. Ні в чому. Їжте, пийте, на здоров'я, на те воно й свято - така вже у нас традиція - їсти в гарній компанії та у доброму настрої, та й не без чарки! Але - нехай у свята із кожним з нас будуть поруч ті люди, присутність яких за накритими столами робить свято ще більш теплим та радісним. І нехай приємність смаку наготовлених страв, які б вони і скільки їх не було б, та покращення настрою від спожитих напоїв все ж-таки не дають кожному з нас привід забувати, що всі ми - люди, що живемо під Богом, а свята, які чекаємо - то ж частка шанування Іісусового воскресіння.
То ж шануймося та будьмо здорові!
Христос Воскрес! Христос воскрес! Христос Воскрес!
До свята 8 березня можна відноситися по-різному. Хтось скаже, що це пережиток минулого, бо започаткувала його "ліваруціанерка" Клара Цеткін, згодом цей день проголосила Міжнародним жіночим днем ООН…
Мені цей день завжди згадується тим, що ранком покійний батько і дід тихесенько вставали, будили мене і, виділивши "рубльову масу" годині о сьомій відряджали на ринок - купувати квіти. Не пам'ятаю вже, чи щось особливе вони дарували мамі, сестрі чи бабусі, але квіти і невеличкі "презенти" були завжди. І коли я приносив додому оті ранкові букети - причому купував їх завжди на свій розсуд, на що вже мені вистачало грошей та фантазії, вдома всі особи жіночої статі ще спали, або вдавали, що сплять, а з кухні відчувався дуже і дуже смачний запах дідових дерунів із м'ясною підливкою, до яких, зазвичай завжди додавалися домашні солоні огірки з Сумської області…
Однак, іде час, звички та традиції перемішуються, щось відходить потроху, а щось приходить нове і не менш цікаве… Ось вже коханих вітають здебільшого на Валентинів день, хоч такого свята у нас начебто й немає, а матусь - у травні, на День Матері…Може воно так і треба? Що до нас, сучасних українців (маю на увазі чоловіків), оті радянські традиції?.. Але - історію не перепишеш. І не викреслиш з пам'яті людей і все те жахливе, і все те прекрасне, що було із нами, із нашими батьками, із їхніми батьками та з батьками їх батьків! Чи не так? Та чи й потрібно оте викреслювання? Нашу історію вже понавикреслювали до того, що ми, нащадки великих антів та гіпербореїв, прабатьки яких володіли майже усім світом, сьогодні позиціонуємо себе, мало не як націю вічних рабів…
Але зараз не про це. Хтось колись думав про те, що всі наші "чоловічі", "жіночі" та "сімейні" проблеми залежать не тільки від того, що в усьому "цивілізованому" світі жінка вже, мабуть, "крутіша"за чоловіка за законами?В юридичному, так би мовити, полі. Подумайте, чи не можуть певною мірою,ці проблеми залежатище й від того, що ми - чоловіки й жінки, відмінні одне від одного навіть ззовні! Що вже казати про внутрішній світ? Тому, мабуть, для кращого порозуміння треба навчитися слухати одне одного. Для початку. Нам, чоловікам, в першу чергу треба згадати, що наша головна роль - захисник. А її, жіноча роль - материнство. Культ Матері - це наше, рідне, історично обґрунтоване… Це просто - сприйняти серцем те, що є природним. Хто з нас, крутих "мачо", трудяг на землі чи виробництві, в торгівлі чи бізнесі останнього разу цілував руку матері, жінці, коханій? Так ото ж. А це ж зовсім просто - усвідомити, раз і назавжди, що за невеликими винятками, ми, чоловіки та жінки, як і люди взагалі, один без одного просто не можемо. Ні жити, ні існувати.
Є Бог на світі. Ми називаємо його різними іменами, намагаємося чогось зробити всупереч тим законам, які Він надав людству, але Він - є. Навряд це сивий дідусь із хмар - все набагато складніше. Та річ не в тім, який він і якими назвами користуються люди - бо насамперед Він повинен бути в душі. От вже й Ватикан видав премію вченому, не згадаю його імені, який зміг доказати, що всі процеси у Всесвіті настільки щільно пов'язані між собою, що миттєво відображаються в усіх його куточках - от тобі і доказ того, що Господь є скрізь. То чому ж ми такі, які є? Чому ми, добре розуміючи, що робимо щось не так, як треба, все одно робимо це? Від того, що десь в глибині душі все ж-таки сумніваємося? Чи просто закриваємо очі на очевидне, живучи за принципом "хай буде те, що буде", а сьогодні за всяку ціну можна робити все, що заманеться? Звідки в наших "мажорах" ота безкарність - чи не від того, що в них на очах їхні "заможні" та "круті" родичі можуть дати наказ - і хтось сяде до в'язниці за чужий злочин, натякнути комусь - і тіло зникне разом із людиною навіки, взяти до рук зброю і вбити людину на очах її дітей, чи просто купити пів-лісу, чи озеро і встановити охорону там, де ще вчора діти могли збирати гриби та купатися? Ми дивимося на все це і питаємо себе, де ж Бог? Де ж ота справедливість, Господи?
Ніхто й не обіцяв, що буде легко. І нехай "багаті теж плачуть", та напевно ж легше плакати у власному басейні за пляшкою віскі елітних сортів, ніж під самогонку за канавою? Легше?
Ми все ж-таки, мабуть, робимо щось не те, бо наші діти не вчаться у Лондонах чи Парижах, не їздять щодня "пообідати в кабак", але знають, куди винести сміття і як мити посуд. Ми дивимося на наших дітей і питаємо себе - чи правильно було не дати хабаря т у д и с ь, чи вірно було не впасти на коліна перед о т и м, чи не треба було б вклонитися о т о м у? Може, хай вже не мені, та хоч дитині моїй краще живеться в цьому жорстокому світі?
Прийде час - і світ насправді буде зовсім іншим, і цей час вже не так далеко, як багато хто сподівається. Зупинити цей процес не в людській владі. Хай там що - світ треба змінювати, якщо хочеш іншої долі. Хтось-таки це робить, а хтось - чекатиме. Будда колись сказав: "смішно вважати, що хтось може зробити тебе щасливим, чи нещасним". Як це зрозуміти, коли ти не володієш ситуацією? Може справа не в тому, щоб ти змінив світогляд - а в тому, що треба змінювати себе, але це також напівправда. Люди мають справжню силу саме тоді, коли вони разом. І вже обставини тоді сприятимуть змінам. До цього йде світ, про це вже кажуть і в інтернеті, і в пресі, і по телебаченню. Зміни неминучі, і все, що відбувається у світі трохи згодом знайде відгук і в Україні. І той, хто накоплює не благодать Божу - тоді вже не відкупиться, бо Господу не потрібні гроші.
"Все і завжди проходить", - було написано на персні Соломона. Але вірно й те, що все повертається "на круги своя". Людина приходить у світ цей не з власної волі і не з власної волі йде звідси. Йде такою ж голою і поодинокою, як приходила. Це - факт. А як не з своєї волі, то з чиєї?
Є Бог на світі. Але, якщо ти не віриш у Нього, Він також не вірить у тебе.
ank-777@meta.ua
