Добро пожаловать!

Ковтаючи краплі дощу,я тремтячими руками шукала запальничку.Дощ знущався з мене,як і всі інші.Я вибігла з ненавистної квартири до ще більш ненавистного світу.І що далі,куди далі?Якесь страшне почуття спокою.Холодними пальцями намагаючись втримати цигарку,я повільно випустила дим.Ця звичка з"явилась нещодавно.Але без неї я вже не уявляла свого існування.Мої черевики почали видавати якийсь підозрілий звук.Бідні черевики перетворилися на "титанік".Кинувши на сиру землю цигарку,я почала йти,сама не знаючи куди.Очі безглуздо роздивлялися афіші,об"яви,вітрини.Все було сірим і нікчемним.Почуття голоду,який я приспала літрами чорної кави,все ж таки прокинулося.В кишенях тільки на каву і лишилось.Яка вже різниця куди їх витрачати,ці останні гроші.Не довго думаючи,я зайшла в перше ліпше кафе.Сотні запахів сколихнули мою уяву,в голові запаморочилося.Знесилена впала на зручне солом"яне крісло.Через хвилину з"явився офіціант років двадцяти з маскою посмішки на обличчі. -Що будете замовляти?Чи потрібне меню?-запитав він професійним тоном.
-Дякую,меню не потрібно.Каву з вершками будь-ласка-відповіла важким металічним голосом.
Офіціант миттєво зник.Мені ж довелося роздивлятись стелі прикрашені картинами із зображенням квітів. Музика,що лунала дратувала . Тільки-но я почала занурюватися у спогади,як мене обірвав офіціант,який поставив на стіл моє замовлення. Я подякувала і почала повільно пити каву,не відчуваючи смаку. Раптом пролунала пісня з моїм ім"ям. Приємний тенор виспівував "Єво,Єво,ти моя королево...". Чомусь ця пісня засмутила мене ще більше. Адже я,на відміну від тієї Єви про яку співається,ніколи не для кого не була королевою. І зараз,я ще гостріше це відчула. Мені двадцять три роки,я залишила свій дім не знайшовши іншого .Я не знаю куди мені іти. Я буду пити цю каву доти,поки не знайду якогось рішення. Я знову потягнулася за цигаркою,але відклала її. Може просто сьогодні не мій день?А коли,коли вже буде «мій день»?Ну добре,все це звичайно було не в один день,а поступово,але сьогодні як-то кажуть була остання крапля. Ні,тільки без сліз. Але сльози мимоволі почали пекти обличчя. Мені ще з дитинства завжди було соромно,якщо я починала плакати. І зараз відбувалося теж саме.Я здригнулася від раптово увірвавшого в кафе вітру.Хтось відчинив двері.Якийсь кумедний старий чоловік.Як з фільму.Довгий темно-синій велюровий піджак,такі ж брюки,біле волосся зібрано в хвіст,в руці палиця,на пальцях перстні.Весь він був якийсь дивний.Тут я збагнула,що він іде до мене.Я швидко озирнулася-вільне місце тільки поруч зі мною.Але ж декілька хвилин тому мені здавалося кафе було майже порожнім.Він підійшов до мого столику.Став і мовчки дивився на мене.Мені здалося лише через секунд десять він промовив: -Я не буду вам заважати?
Я вирішила витримати паузу,як це зробив він.Потім відповіла:
-Ні в якому разі.
Він повільно сів навпроти.Замовив собі каву без цукру.Ми мовчки пили каву,кожен думаючи про своє,а я ще ховала свої очі червоні від сліз.Раптом він заговорив:
-Не варто-промовив він.Я здивовано підняла брови.
-Перепрошую?
-Не варто.Ви чули-відповів дивак.
-Не варто що?
-Так перейматися.У вас чудове майбутнє.
-А вам відомо моє майбутнє?-стомлено спитала я.
-Авжеж.І ваше минуле також.-впевненно продовжува незнайомець.
-Справді?Як цікаво…-іронічно відповіла я.
-Дитинко,не варто іронізувати.Якщо все вже так склалося,що тобі нема куди іти і твоє серце плаче,я пропоную тобі нове життя.-Я не могла повірити своїм вухам.Що це?Ще один сценарій знущання наді мною?
-Та що вам відомо про мене?-роздратовано сказала я.
-Наприклад те,дитино,що ти залишила свій дім,що тебе звільнили з роботи,що тебе зрадила подруга і твій хлопець.-Я почервоніла,мені перехопило у грудях.
-Хт…Хто ви?Звідки ви?-ледве промовила я.
-Я твій друг.Мене звати Рудольф Валерійович Хмара.-Я мовчала,не знаючи що сказати.Чи може я вже з?їхала з глузду…І знову цей спокій.Страшний спокій.
-Звідки вам відомо про мене?-несподівано голосно для самої себе запитала я.
-Не варто нервувати.Це прискорює старіння.-відповів він.
-Я не нервую.Що вам треба від мене?
-Мені від вас-нічого.Але я б міг вам дещо дати.
-Чули про безкоштовний сир?-запитала я.
-Чув.Я ціную вашу обережність,але ваша нетерплячість завдає великого клопоту вам же самій…Послухайте лише:я володію певними знаннями.Про закони природи,рівновагу чотирьох стихій.Я маю владу над власними і чужими емоціями.Я читаю думки,я редагую людські долі…
-Дуже цікаво.І що?Таких,як ви зараз можна побачити на сторінках газет,по телевізору.Мене ви не здивуєте…
-Дійсно?Я не граю на публіку і не намагаюсь вас здивувати чимось…Ви вже не боїтесь своїх сновидінь?-раптово запитав «чарівник».
-Що? -Ну,пам?ятаєте,сон,який не дає вам спокою…Ви одна в лісі,місячне сяйво лягає на обличчя.Ви у білій сорочці,когось шукаєте…А потім бачите озеро…
Я була шокована і налякана до нестями…Так,це був сон,який вже 12 років мені сниться…Я ніколи нікому про нього не розповідала…
-Боже…Мій…-сказала я пошепки…
-Єво,я можу навчити вас знаходити правду в сновидіннях,блукати по чужих снах,читати думки…У вас багатий потенціал…Дуже багатий…Ви зможете абсолютно все…Тільки ідіть зі мною…Я навчу вас усьому…
Я мовчала не знаючи що відповісти…Було моторошно,але цікаво…Все одно я хотіла сьогодні стрибнути з моста,а тут цей дивак…Не знаю…Все як у фільмі…А якщо це все правда?Я зможу помститися!Так!Як він дізнався про мій сон?Він дійсно володіє якоюсь магією…Що якщо спробувати?Мені нема чого втрачати…
-Я піду з вами-сказала я і подивилась йому у вічі…
Він ледь помітно усміхнувся і тихо промовив:
-Я так і знав,я так і знав…

Далі буде...

Про автора: Пишу під псевдонімом Darina Voland.Мені 22 роки. Закінчила музичне училище ім. Гліера, де здобула кваліфікацію хорового диригента. Зараз закінчую універститет культури і мистецтв. Дуже люблю своє місто, Київ, його історію. Насамперед, зі свого міста і черпаю натхнення.